“Як бути росіянкою в Україні. І як забути про путінську Росію.” Пост добровольця АТО “Валькірії” набирає популярності у Мережі

Війна Вільна тема Росія

Як бути росіянкою в Україні. І як забути про путінську Росію.

В ці дні виповнюється чотири роки, як я приїхала в з Росії в Україну. Прийшов час розказати, як сталось, що я тут. 
Що я встигла побачити за чотири роки в Україні.
І як змінились мої погляди.

Отже спершу коротко про себе – я виросла на Кавказі, поблизу міста Пятигорськ. В цьому регіоні дуже поширене військово-патріотичне виховання в численних “Казачьих движениях”, років з 12 я займалась в одному з таких таборів.

Логічним продовженням була участь в російському націоналістичному русі, куди підлітки приходили років з 14-ти. 
“Русские” радикально праві марші, вуличні міжетнічні конфлікти з карачаєвцями, кабардинцями, дагестанцями …(це одна з основних проблем на російському Кавказі), “казачие” спортивні змагання. 
Через певні особливості своєї сімї – росла я переважно на вулиці.
В той же період я почала всерйоз займатися спортивною боротьбою, приймати участь в змаганнях.

Так тривало до моїх 18 років. І напевне продовжувалося б і далі. Але в Україні відбувся Майдан. 
Тоді, в Росії коли я дивилася по телевізору пропаганду 1 каналу з зимового Майдану, я ще не знала, що ваш Майдан змінить моє життя назавжди.

Буде нечесно зараз сказати, що тоді в квітні 2014 я приїхала з відчуття великого патріотизму до України. 
Мені було просто цікаво приїхати, і побачити що насправді відбувається.
Будь яка революція в 18 років це передусім захопливо. 
Вже тут, в Києві, я почала поступово розуміти що насправді відбувається, наскільки перевернутий світ нам показувала путінська пропаганда.

А далі, коли почалася війна я прийняла рішення їхати воювати. Мені було соромно, що моя країна підло вкрала Крим. Мої співвітчизники, російські війська – окупували Донбас і при цьому нахабно брехали що ” Нас там нет”. 
Щоб зрозуміти як це – просто уявіть, що Україна зненацька напала на Молдову чи Білорусь. Солдати вбивають і грабують. І при цьому всюди офіційно розказують, що це внутрішня білоруська громадянська війна. 
Думаю вам би теж стало соромно.

Вже в червні 2014 року я приїхала добровольцем в батальйон Айдар. Йшли найважчі бої. Я не буду тут розповідати ні про звільнення міст, ні про поранення чи контузії, ні про втрати побратимів. Якщо цікаво – завжди можна спитати в тих, з ким ми це разом пройшли.

Наостанок скажу лише кілька важливих речей:

1. Я вдячна долі і всім добрим силам, що моє життя скалось саме так. Все не випадково. 
Українці – дуже відкриті, лагідні, доброзичливі. Ви навіть не уявляєте, наскільки сильна серед вас взаємопідтримка. 
Це дуже відчувається в порівнянні. І я рада, що захищала український народ у війні, і зрештою після всього пройденого – сама стала частиною українського народу.

2. Люди змінюються і дорослішають. 
Я рада, що все що мені пробують інкримінувати кумедні диванні параноїки – це лише підліткові довоєнні фото з російськими прапорами, де мені максимум років 15.
Разом з тим, я ні про що не шкодую, все що зі мною відбувалося, весь досвід – зробив мене тим, ким я є зараз.

3. Найбільше хочу 
– щоб моя дитина росла тут – розумною, здоровою і україномовною)
-отримати врешті решт українське громадянство
-щоб путінський фейковий режим нарешті розвалився

І, звісно, щоб війна скінчилась нашою перемогою, бо Крим, Донецьк, Луганськ – це Україна!

Дякую всім за увагу. Є питання – питайте)

Юлия Толопа

Рекомендуємо до перегляду: Пронизуючий ролик про війну в Україні

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *